Інші гормони передньої частки гіпофіза та їх аналоги. Пегвісомант. Код АТХ H01A X01.
Опис.
Сомаверт містить пегвісомант, аналог людського гормону росту, який був структурно змінений, щоб діяти як антагоніст рецепторів гормону росту.
Пегвісомант – це білок, створений за технологією рекомбінантної ДНК, який містить 191 амінокислотний залишок, до якого ковалентно приєднані декілька поліетиленгліколевих (ПЕГ) полімерів (переважно 4–6 молекул ПЕГ/білок). Молекулярна маса білка пегвісоманту становить 21 998 дальтон. Молекулярна маса ПЕГ-частини пегвісоманту становить близько 5000 дальтон. Таким чином, переважно молекулярна маса пегвісоманту становить приблизно 42 000; 47 000 та 52 000 дальтон. Пегвісомант синтезується специфічним штамом бактерій Escherichia coli, який був генетично модифікований шляхом додавання плазміди, що несе ген для антагоніста рецепторів гормону росту. Біологічна активність визначається за допомогою біологічного аналізу проліферації клітин. Зв’язування препарату Сомаверт з рецептором гормону росту призводить до порушення належного зв’язування з другим рецептором гормону росту з інгібуванням димеризації функціонального рецептора та подальшого внутрішньоклітинного сигнального шляху.
Фармакодинаміка.
Пегвісомант селективно зв’язується з рецептором гормону росту на поверхні клітини і не має перехресної реактивності з 19 іншими досліджуваними цитокіновими рецепторами, включаючи пролактин. Пегвісомант призводить до зменшення сироваткової концентрації інсуліноподібного фактора росту I (ІФР-I), вільного ІФР-I, кислотолабільної субодиниці (КЛО) та білка зв’язування інсуліноподібного фактора росту типу 3 (БЗІФР-3) (див. нижче «Клінічні дослідження», рис. 1).
Механізм дії.
Пегвісомант селективно зв’язується з рецепторами гормону росту на поверхні клітини, де він блокує зв’язування ендогенного гормону росту і, таким чином, перешкоджає передачі сигналу гормону росту.
Інгібування дії гормону росту призводить до зменшення сироваткової концентрації ІФР-I, а також інших сироваткових білків, чутливих до гормону росту, таких як вільний ІФР-I, кислотолабільна субодиниця ІФР-I та БЗІФР-3.
Клінічні дослідження.
Усього 112 пацієнтів (63 чоловіки та 49 жінок) з акромегалією взяли участь у 12-тижневому рандомізованому подвійному сліпому багатоцентровому дослідженні, в якому порівнювали плацебо та Сомаверт. Середній вік ± стандартне відхилення (СВ) становив 48 ± 14 років, а середня тривалість перебігу акромегалії становила 8 ± 8 років. 93 пацієнтам у минулому проводили операцію на гіпофізі, з них 57 особам також проводили стандартну променеву терапію. 6 пацієнтів піддавали опроміненню без хірургічного втручання, 9 осіб отримували лише медикаментозну терапію, а ще 4 пацієнти раніше не отримували жодних видів терапії. Станом на початок дослідження середнє значення ± СВ часу, який минув після останньої операції та/або опромінення, становило відповідно 6,8 ± 0,93 року (n = 63) та 5,6 ± 0,57 року (n = 93).
Пацієнтів включали в дослідження, якщо у них рівень ІФР-I у сироватці крові, визначений після належного періоду вимивання препарату, у ≥ 1,3 разу перевищував верхню межу норми з поправкою на вік. На момент візиту включення в дослідження пацієнтів розподіляли в рандомізованому порядку до однієї з чотирьох груп терапії: плацебо (n = 32); Сомаверт підшкірно в дозі 10 мг/добу (n = 26), 15 мг/добу (n = 26) або 20 мг/добу (n = 28). Первинною кінцевою точкою ефективності була відсоткова зміна концентрації ІФР-I від рівня на візиті включення в дослідження до тижня 12. У трьох групах, які отримували Сомаверт, спостерігалося статистично значуще (р < 0,01) зниження рівня ІФР-I у сироватці крові в порівнянні з групою плацебо (табл. 1).
Таблиця 1. Середня відсоткова зміна концентрації ІФР-I від рівня на візиті включення в дослідження до тижня 12 у вибірці «пацієнти, яким призначено лікування»
Людям с нарушением зрения 